Казалось бы, чего проще?! Интересы, это когда тебе лучше, а не хуже.
Когда заёмщик возвращает банку кредит, он, конечно же, действует в своих интересах — таким образом он улучшает свою кредитную историю. Однако же есть и такие заёмщики, которые берут кредит, чтобы его не вернуть. И что примечательно — тоже действуют в своих интересах.
Фраза «мы действуем в своих интересах» по большому счёту бессмысленна, т.к., опять же по большому счету, все всегда действуют в своих интересах. Но наш пример показывает, что интересы – НЕ одномерная величина: хуже/лучше. Измерение, которое даёт возможность различать заёмщиков из нашего примера — ВРЕМЯ. Первый идёт к своему «лучше» долго, второй получает всё сразу. Первый заёмщик способствует лучшей организованности (скоодинированности) общественного производства, так как укрепляет его предсказуемость, второй сеет дезорганизацию и хаос. Действия первого полезны всем, и даже второму заёмщику, иначе — кто бы давал кредиты? Действия второго — только ему. Первое мы называем добродетелью, второе злом.
В нашем примере оказались напрямую связаны наглядная для всех экономическая эффективность общества и трудно постижимые моральные понятия — добро и зло. И это не удивительно. Мораль это суперсоглашение, правила игры, на которых общество строит механизм взаимодействия. Качество работы этого механизма напрямую связано с основополагающими правилами. Но надо сказать, что у праведника нет шансов продемонстрировать цинику ущербность его жизненной позиции. Зато циник, выбирающий ближайший и наиболее выгодный для себя вариант действий, невзирая на вред для остальных, почти всегда может на практике показать праведнику, что он глупый и наивный простофиля, не знающий жизни. Но прав будет циник лишь потому, что существуют праведники.
Люди, которые придерживаются моральных правил, невзирая на предательское поведение окружения, являются донорами порядка. Как атланты, которые держат на своих плечах небо, они обеспечивают в обществе предсказуемость и порядок. Циники, соответственно, являются потребителями порядка.
Видимую несправедливость жизни в глазах праведника может восстановить лишь религия. Она обещает ему несравненно большее вознаграждение в будущей вечной жизни. Любая религия кроме догматов содержит набор моральных правил для повседневной жизни. Собственно религиозные догмы служат для обеспечения исполнения этих правил. Вследствие этого трудно постижимая и объективно недоказуемая религиозная праведность имеет легко понимаемые параллели в практических правилах поведения.
Наивное на первый взгляд христианское «любите врагов ваших» взамен ветхозаветному «око за око, зуб за зуб» в практическом смысле устанавливает абсолютную моральную систему координат. Абсолютную — значит ваши действия оцениваются вне зависимости от того, что совершили ваши враги. Христианин не имеет право убить детей своего врага, даже если враг убил его детей. И даже если вы атеист, и не верите в загробную жизнь, то можете убедиться, что христианские праведники всё же получили своё вознаграждение. Получили в виде ведущей роли христианского мира и доминирования народов, следующих заповедям Христа. Это прямое следствие абсолютных моральных правил.
Изоляция, в которой сегодня оказалась Россия среди ведущих христианских держав, носит основополагающие с точки зрения христианства причины. Несмотря на демонстративную приверженность православию, в параллельном, повседневном измерении мы видим полную противоположность. Заявления российского лидера, о том, что надо бить первым, оправдание своих действий в Крыму прецедентом Косово, всероссийский заговор лицемерия в виде героизации «вежливых людей», убеждённость российского общества, что богатство Запада — прямое следствие его лицемерия и макиавелизма, тем самым позволяя это себе, — все это чётко и однозначно коррелирует в религиозном измерении с антихристианским заявлением Путина на выставке художника Глазунова, что такие святые, как Борис и Глеб не могут служить примером. Не желая быть донором порядка, а лишь его потребителем, Россия, в ущерб другим, преследует ближайший результат, отравляя своё будущее. А В конечном счёте будет прав Тот, кто зажёг огонь добра К. Никольский Источник: https://zampolit-ru.livejournal.com/11034432.html
В современной России есть свобода слова.
Любой, кто в этом сомневается, может зайти на сайт радиостанции «Эхо Москвы» и прочитать убийственную, и что важно, аргументированную критику правящего режима. Почему же подавляющее большинство населения России остаётся к ней глухим? Как могли российские власти достичь такого впечатляющего успеха, предоставляя при этом полную свободу действий своим оппонентам? Это тем более удивительно, есливспомнить какой беззубой и неэффективной была советская пропаганда, несмотря на тотальный контроль общества.
Ответ прост: власти обращаются непосредственно к чёрной магии эгрегору общества. Эгрегор — мистическое слово. Но у этой мистической сущности в реальном мире есть вполне постижимый разумом прототип. Эгрегор — это то, что удерживает массу разрозненных людей вместе и позволяет говорить о них как о едином целом. Для этой цели он (эгрегор) использует врождённый механизм — очеловечивание себя. Очеловечивание — значит приязнь, любовь, преданность, защита, жертвенность, предвзятость, т.е. все те качества, которые человек проявляет к близкому человеку. Благодаря этому человек может запросто сесть в поезд где ни будь в Екатеринбурге и поехать, рискуя жизнью и благополучием собственной семьи, защищать на Донбасс свой эгрегор — Русский мир.
Чтобы манипулировать общностью, скреплённой конкретным эгрегором, достаточно знать нехитрые правила обращения с эгрегором. Нет, даже не так. Эти правила можно и не знать, некоторым, чтобы манипулировать эгрегором, достаточно интуиции. Нужно суметь посеять чувство опасности для эгрегора и одновременно выступить его защитником. Для закрепления успеха желательно это делать систематически, т.е. держать общность в тонусе постоянной опасности и мобилизации на защиту эгрегора. И все! Дело в шляпе! Никакие рациональные аргументы оппонентов не смогут поколебать ваше положение: не забываем, эгрегор это приязнь, любовь, преданность, защита, жертвенность и, что важно, предвзятость.
Человек, читающий эти строки, скорее всего, отнесётся к ним скептически. Трудно поверить тебе, человек, что и тебя, как тех детей в средневековой сказке, ведёт за собой звуками волшебной флейты Гамельнский крысолов.
Попутно здесь следует сказать о классовом подходе к анализу общественных процессов. У классов нет эгрегора, а значит классом нельзя манипулировать, как целостной сущностью. Поэтому такое выражение как «интересы рабочего класса» — бессмыслица. Вы спросите, а как же преданность делу рабочего класса, как же жертвенность первых коммунистов, как же Павка Корчагин? Ответ прост — эгрегор есть у организованной вокруг идеи Маркса группы лиц. Идея Маркса породила эту сущность, также как Христос породил эгрегор христианства. Потому-то нет никакого парадокса в том, что те, кто жертвовал собой ради интересов рабочего класса, в подавляющем большинстве сами не были рабочими.
Источник: https://zampolit-ru.livejournal.com/11156182.html
По словам Сталина “…Маркс и Энгельс взяли из диалектики Гегеля лишь ее «рациональное зерно», отбросив гегелевскую идеалистическую шелуху…” (И. В. Сталин. Вопросы ленинизма, изд. 11, стр. 535)
Сам Маркс сказал, что он поставил диалектику Гегеля на ноги, поскольку она стояла у него на голове. (К. Маркс, Капитал, т. I, 1949, стр. 19.)
Да действительно ли можно вот так взять, выдернуть фрагмент из целостной, но принципиально противоположной системы взглядов, и вставить её в материализм?! При ближайшем рассмотрении оказывается, что этот чужеродный для материализма фрагмент, взятый Марксом за основной методом познания мирозданья с материалистических позиций, противоречит самой сути материализма!
В идеализме окружающий нас материальный мир представляется как воплощение некой Идеи (замысла). Отсюда автоматически следует единственность истины: постижение истины выглядит как постижение творящей Идеи. Законы Гегеля в таком случае претендуют на отражение сути мироздания. Т.е. правильно оно может быть понято только таким способом.
В паре идея-материальный мир Маркс лишь поменял местами причину и следствие (поставил с головы на ноги). Материальное у него не следствие идеи, а причина: “…У меня же, наоборот, идеальное есть не что иное, как материальное, пересаженное в человеческую голову и преобразованное в ней…” (К. Маркс, Капитал, т. I, 1949, стр. 19.)
Но при этом у него по-прежнему осталось однозначное соответствие между материей и идеей. Т.е. заимствованное у Гегеля осталась по-прежнему сутью мирозданья, его единственным правильным мысленным представлением. По словам Энгельса, диалектический метод, освобождённый Марксом от идеалистических оболочек, предстал “…в том простом виде, в котором он и становится единственно правильной формой развития мыслей…” (К. Маркс и Ф. Энгельс, Избранные произведения, т. I. 1948, стр. 331–332]).
Не трудно заметить, что существование однозначного соответствия (отражения, как говаривал Энгельс) между материальным миром и правильным представлением о нем — всё тот же идеализм, разве что лишённый носителя идеи — божества, демиурга. В то же время с истинно материалистических позиций ни откуда не следует, что у сознания, как у продукта высокоорганизованной материи, достаточно размерности, чтобы полностью адекватно отразить породившее его мирозданье. Как аналогия из геометрии: в принципе нельзя установить ОДНОЗНАЧНОЕ соответствие между трехмерным телом и его проекцией на двухмерное пространство (плоскость). Будь мы двухмерные, — по различным его проекциям мы могли бы получить какое то представление о трёхмерном теле, но оно никогда не было бы полностью адекватным. Например, мы никогда не узнали бы с чем имеем дело, с заполненным или пустотелым шаром.
Эти аргументы вовсе не опровергают диалектику Гегеля, и не делают её непригодной для материалистического мировоззрения. Но… Они переводят её в другой класс. Это уже не суть мирозданья, не неотъемлемая, хоть и мысленная его компонента, а просто приём познания, мыслительный приём. Один из возможных. Один из ракурсов взгляда на мир. Соответственно, это допускает существование и других. Возможно, более практичных, более простых, более полезных, более адекватных. И они действительно есть. Так что та шутка https://zampolit-ru.livejournal.com/10674987.html была лишь отчасти шуткой.
Витиеватость изложения, которую мы встречаем у философов эпохи Канта и Гегеля, сегодня многим кажется бессмыслицей. Но обусловлена она, по-видимому, той грандиозной интеллектуальной задачей, которую они ставили перед собой: понять, как из небытия возникает нечто, осознающее себя, — разум. Понять, что есть разум — до сих пор остаётся самой большой загадкой для человечества. И не известно, сможет ли оно когда-нибудь её разгадать. Но если это случиться, то возможно труды таких гениев как Лейбниц, Кант и Гегель войдут в это знание, как вошли труды алхимиков в современную химию.
В книге предпринята попытка найти общие принципы самоорганизации человеческого общества, первопричинные по отношению к религиям, идеологиям, морали и этике.
С использованием оригинального методологического подхода определены причины религиозности человека, природа власти, механизм порабощения.
Показана движущая сила, механизм и направление смены общественныхформаций. Показана движущая сила конфликтов цивилизаций.
В рамках выстроенной теоретической модели:
— показан нематериальный характер денег;
— показана причина неполной адекватности марксизма;
— формализован еврейский феномен;
— раскрыта движущая сила появления германского нацизма;
— описана моральная ловушка, в которой оказалось современное Западное общество;
— раскрыты причины цивилизационных конфликтов Запада с мусульманским Миром и Россией.
Предисловие к электронному изданию
Эта книга была задумана в конце 2004-го года, во времена Оранжевой революции. Целью было найти практически реализуемые подходы к преодолению экономического отставания украинского государства и устранению ментального раскола украинского общества. И хотя основные положения были сформулированы уже к 2007-му году, стремление к обстоятельности растянуло работу до конца 2013-го.
К сожалению, война, которая проглядывалась, но не случилась тогда, и ради предупреждения которой писалась эта книга, всё-таки разгорелась в 2014-м. Сейчас с печальной удовлетворённостью можно отметить, что этот конфликт протекает «как по нотам», в полном соответствии с главой «Ментальные войны». Это даёт повод доверять полученным выводам.
Анализ ситуации с использованием предложенной здесь модели социума и практические подходы к преодолению вызовов, с которыми столкнулась Украина, были получены в 2014-2016гг. И уже с учётом новых обстоятельств. Хотя они и есть конечная цель, но, ввиду выходящего за разумные пределы объёма книги, не были включены сюда. Опубликовать же их раньше, чем саму модель, было бы не логично.
17.06.2017г.
Содержание
Предисловие к электронному изданию 5
Предисловие 6
ЧАСТЬ I. АБСТРАКТНАЯ МОДЕЛЬ СОЦИУМА 10
Истина 10
Логика 15
Человек 18
Невидимый дирижёр 21
Механизм угнетения 27
Источник свободы 35
Похищение свободы 38
Многовариантность устройства общества 47
Камо грядеши? 57
Теория Маркса 68
Мы и Они 84
Переходные процессы 89
Ментальные войны 112
ЧАСТЬ II. ПРОБЛЕМЫ РЕАЛЬНОГО ОБЩЕСТВА В СВЕТЕ АБСТРАКТНОЙ
МОДЕЛИ СОЦИУМА 123
Проблемы ментальной неоднородности — моральная ловушка для
Западной цивилизации 123
Проблемы либерализма 126
Еврейский феномен 130
Феномен германского нацизма 138
СССР VS Запад 147
Раскол христианства как продолжение греко–римского противостояния 155
Цивилизационные сущности Западного и Восточного христианства 160
Современный конфликт России и Запада как последствие
раскола христианства 168
Влияние скрытых мотивов поведения на ход Истории 174
Отже, головне для нас питання: чи готове українське суспільство до наступного еволюційного стрибка? Чи здатні ми, як громадяни, з нашою ментальністю, етикою і мораллю триматися в рамках суспільства з високим рівнем довіри громадян один до одного? Чи зможуть наші люди "не ходити по копаному", коли за ними не стежить начальство? А що як наша звичайна мораль така, що навіть и було б це суспільство раптом створено якимось дивом, тканина довіри була б миттю роздерта соціальною зрадою? А чи змогло б наше суспільство залишатися відкритим для соціальної взаємодії громадян на основі довіри? Чи не була б ця довіра зруйнована тими "розумними" з нас, хто правила честі лишає лохам, а сам починає кооперуватися з такими ж “розумниками” для відтирання інших співгромадян від суспільного блага? Дивлячись на поточний стан суспільства, на це головне питання напрошується відповідь "НІ". І це негативно характеризує нас як націю, говорить про наших властивості, про те, які ми є...., здавалося б. Та ні в якому разі не слід ставити на собі хрест і здаватися без бою! І для цього є обнадійливі підстави.
Хоча Мойсей і водив свій народ по пустелі, чекаючи, коли помруть усі, хто пам'ятає старий життєвий уклад, але практика доводить, що одна й та сама нація, або будучи розділеною, як корейці, або через порівняно короткий термін, як німці, може мати дуже різне за своїми властивостями суспільство. Як ми вже тепер знаємо, різка зміна може відбутися, але не від того, що усі раптом змінили свої соціальні установки і життєві пріоритети. Таке часто трапляється після соціальних потрясінь, коли в критичних точках структури соціуму протягом короткого часу концентруються особистості з не характерними для нації в середньому рисами. Так само як у 17-му році в Росії більшовики, або як у 33-му в Німеччині фашисти змогли різко "перезібрати" свої країни в абсолютно не притаманній для них до цього конфігурації, так і в Україні після кінця Перебудови життя суспільства стали визначати жирні свині з партійно радянської номенклатури останнього призову. А саме ті з них, хто не гребував подвійною мораллю - безпринципні конформісти, що "доїли" комуністичну ідею та зрадили її за першої ж можливості. Саме вони визначили моральне обличчя нашої країни на наступні після розвалу СРСР десятиліття. Але це зовсім не значить, що вони і є ми, що по ним можна адекватно оцінити націю в цілому.
Ми показали, що властивості нації визначаються двома компонентами. За термінологією програмістів першу компоненту можна назвати hardware (залізо). Це характерний для кожної нації склад вроджених типів соціальної поведінки. Його можна вважати незмінною константою, і він визначає, якою може бути друга, змінна компонента - "software" - напрацьовані культурою нації ментальні властивості: повсякденна мораль, етика, звички, традиції і т.п. Так само, як не будь-яку програму можна виконати на будь-якому залізі, так і ментальні властивості нації не можуть бути повністю незалежні від характерного для неї складу социотипів. У такому поданні можливі відповіді питання про те, чи готові українці вже зараз до побудови відкритого суспільства, розпадаються на варіанти.
Найкращий варіант відповіді: так, готові! Українці - це достатньо свідомий і соціально дисциплінований народ. Правовій демократичній державі необхідно лише дати можливість закріпитися. Образно кажучи, залізо справне, операційна система без помилок, потрібно лише запустити на виконання потрібну прикладну програму.
Другий варіант дещо песимістичний: наш національний характер, наш рівень громадянської свідомості, життєві пріоритети, наші уявлення про державу і владу потребують еволюції. Тобто, народ ми в принципі не поганий, але ментальність і уявлення про державу та свою роль у ньому треба міняти. Комп'ютерна аналогія: залізо підходяще, але і в операційній системі і в прикладній програмі повно помилок. У цьому випадку нам, найімовірніше, доведеться пережити природну, але довгу еволюцію. Однак цілком можливо, що випробування, які випали на нашу долю, навчать нас життю набагато швидше. Це дає надію, але, разом з тим, і лякає. Лякає, бо випробувань ми можемо не витримати. Вони можуть кинути нас у хаос, через те, що нам не вистачить розуму, сміливості і сумління, щоб перескочити на наступний щабель еволюції суспільства. Для порятунку нам доведеться скотитися до авторитаризму, тобто повернути суспільство в його еволюції на щабель нижче.
Третій варіант відповіді найбільш неприємний. Цілком можливо, що даний нам природою набір социотипов не підходить для побудови ліберальної моделі суспільства. Наше залізо не сумісне з демократичної програмою. В цьому випадку наша перспектива - "ефективний менеджер", який у нас колись вже був. Ну, або шукати зовнішню опору порядку - бути державою-сателітом. В цьому випадку господаря потрібно шукати чим справедливіше і чим добріше. Можливий також варіант стабілізації суспільства через релігійне закріпачення - зараз ним користуються в основному мусульманські країни.
Самі ми позиціонуємо себе як націю, цілком готову до справжньої демократії, і проблему бачимо лише в тому, що хтось (щось) нам заважає. А ось росіяни, наприклад, після демократичних поневірянь вирішили не випендрюватися і в більшості схиляються до думки, що народ потребує міцної руки. Про це свідчить переоцінка Сталіна, яка трапилась з ними останнім часом. Та як дізнатися, які ж ми насправді?!
Здатність нації тримати соціальний лад можна оцінювати по екстремальних ситуаціях, по тому, як вона себе веде, коли НЕ діє державний апарат насильства, що тримає порядок. Тут можна порівняти, наприклад, довжелезні черги голодних німців за їжею в 45-м з тиснявою біля вантажівок з гуманітарною допомогою в Африці. Тривожний для нас індикатор - розграбування магазину Metro в Донецьку. Але його скоріш можна віднести до ексцесів, оскільки в цілому населення України показало високу свідомість на початку 2014-го, коли країна опинилася фактично без влади. Базова культура соціальної взаємодії українців знаходиться на високому рівні. Наша приказка "моя хата з краю", яка на перший погляд свідчить про нашу соціальну пасивність, на другий погляд говорить про те, що ми даємо оточуючим свободу. А це значить - довіряємо їм: ми не очікуємо з їх боку зловмисного замаху на наше особистий простір. На нижньому, побутовому рівні ми відкрите суспільство, на відміну, наприклад, від традиційного чеченського суспільства, яке можна охарактеризувати як озброєний нейтралітет (напевно, тому в нашому національному одязі немає кинджалу). Однак цей факт зовсім не доводить, що ми готові до побудови відритого суспільства на рівні усієї держави.
Наслідки наших вчинків практично відразу і наочно позначаються на найближчому оточенні і отримують негайну оцінку. Але в масштабах держави наслідки цих вчинків малопомітні і наступають у майбутньому, часто досить віддаленому. Тому у нас, на жаль, немає відчуття зв'язку між, наприклад, своїм хабарництвом і життям держави. Ми відчуваємо свою державу, як якусь самостійну незалежну від нас сутність, на яку звалюємо усю провину за наше погане життя. Очевидно, це наслідок відсутності досвіду власної державності: раніше відповідальність за консистентність (цілісність) суспільства за нас ніс наш суверен ( Московія). Серед простого народу немає того відчуття, яке було у перших європейських колоністів Північної Америки: "от як ми зараз побудуємо своє життя, таким воно й буде". Наша еліта також молода, і її поведінка нагадує скоріше поведінку слуги, який надпиває вершки з хазяйського молока, поки господар відвернувся. У неї немає відчуття особистої відповідальності за ресурс, який вона експлуатує і який її годує. Немає і того кодексу честі, який, скажімо, є у англійської феодальної аристократії, яка до цих пір служить опорним каменем Британського союзу. Швидше за все, ми - другий варіант відповіді на поставлене вище питання.
Зв'язок між вчинком і наслідками в масштабах держави найбільш помітний у верхніх шарах суспільства. Вони не тільки відчувають на собі шкоду від гри не за правилами, але, що найголовніше, легко можуть бачити безпосередній зв'язок своїх вчинків з цією шкодою. Зараз український істеблішмент отримує наочний урок того, що буває, коли хтось вирішив занадто сильно потягнути ковдру нас себе, чим густіше зачерпнути із загального котла. Програв не тільки він. У програші опинилися всі. Не факт, що наша еліта правильно засвоїть цей урок, але він явно підштовхує її до вироблення і дотримання якихось правил порядності, а нам пояснює, чому еволюція моралі тече у бік більшої справедливості, і чому практична її імплементація починається у верхніх шарах ієрархії суспільства.
Якщо під совістю розуміти відчуття необхідності виконувати певні (моральні) зобов'язання по відношенню до інших, то наївно думати, що еволюція моралі означає разом з цим і загострення цього відчуття, тобто, що люди стають більш сумлінними. Людська природа має для цього інший, більш дієвий механізм закріплення вироблених обмежень у поведінці. Він заснований на страху. На страху випадання зі свого соціального кола. Екстремальні прояви цього механізму ми можемо бачити в таких феноменах, як дворянська честь або злодійські поняття. Дотримання дворянської честі (або злодійських понять) - ознака благородства, їх порушення - незмивна ганьба і вигнання. Ми не в силах впливати на цей природний механізм закріплення, але ми можемо і маємо впливати на зміст моральних правил, на те, що слід цінувати в людині і суспільстві, а що варто відкидати. Навіть якщо у когось не вистачає власного сумління, і він не в силах сам дотримуватися цих правил, він завжди в змозі вимагати цього від інших. Нехай це називається лицемірством, але навіть в цьому випадку механізм діє. Тим більше він працює, коли є хоча б формальна демократія. Підвищення моральної планки суспільства перетворює формальну демократію в реальну.
Далі без додаткових пояснень (ми наводили їх достатньо) те, до чого нам слід прагнути, а від чого відмовитися.
Нам слід змінити своє ставлення до людей. Ми потураємо пихатості і чванству сучасних господарів життя і зневажливо ставимося до тих, хто опинився нижче за нас на соціальних сходах. Ми зневажливо розпатякуємо про нищебродів і підспівуємо гурту ТІК під їх пісню про "кондукторів дебілів". Це поведінка примітивної соціальної істоти: домогтися приязні від тих, хто вище, сподіваючись потрапити до їхнього кола, і намагатися піднестись над іншими. Простіше кажучи – лизати тих, хто вище і гадити на тих, хто нижче. З цієї азіатчиною ми далеко не заїдемо. Раніше це ще якось можна було виправдовувати нашими післяперебудовний ілюзіями, що демократія і ринок кожного оцінюють по достоїнству, але вже пора зрозуміти, що цю формулу слід читати рівно навпаки: демократія і ринок працюють, коли суспільство вірно оцінює своїх людей. Не правий був Маркс, коли передбачав, що буржуазія перетвориться на нікчемного паразита на тілі майбутнього суспільства. Її функцією досі лишається координація суспільного виробництва. Але координація, а не чергування на фінансових потоках держави і стягування ренти з природних ресурсів та підприємств, створених ще за СРСР. У першому випадку це пошук і замикання на себе нових господарських взаємодій, у другому - членство в корпорації казнокрадів і турбота про те, щоб не члени корпорації не порушували монополію експлуатованого ресурсу. У першому випадку ми отримуємо Ілона Маска, в другому - прокурора Пшонку і бізнесмена Суркіса. Суспільство має навчитися поважати простих людей, що чесно виконують свою справу. Навчитися - значить цінувати їх на рівні естетики, як цінують американці своїх пастухів (ковбоїв), а не на рівні лицемірного державного офіціозу, як радянських стахановців. Ці люди часто дають суспільству набагато більше, ніж воно їх оцінює. Є безліч прикладів, коли місто запливло стоками через одного сантехніка, а величезний завод зупинявся через одного кваліфікованого робітника. Зараз у нас війна. Вона рельєфно виявляє, хто чого вартий, і це єдина користь від неї. Якщо нація не зрозуміє її уроків і буде, як і раніше, годувати респектом клерка з податкової на джипі, що відмазався від армії, і кривити пику від АТОшніка у маршрутці, то в неї немає майбутнього тому, що вона стяжає гній і розкидається золотом.
Нам слід відмовитися від націєруйнівної ідеології цивілізаційного вибору. Росіянам звісно приємно бачити подвиг Тарас Бульби як цивілізаційний вибір українців на користь Росії. Європейцям також приємно бачити наше "прагнення в Європу". І ті й інші говорять нам, що таким чином ми нібито обираємо кращий варіант суспільного ладу, але це неправда. Насправді так ми годуємо респектом чужі еґрегори (об’єднуючи ідеї) і гнобимо свій. "Руский" - це не відповідь на питання "який?". Це відповідь на питання "чий?", втім як і "радянський", як і "європейський". Наші бійці в Донецькому аеропорту гинули зовсім на за те, щоб ми були чиїмись. Однак, стверджуючи свою самодостатність, нам необхідно уникнути іншої крайності, в яку впали росіяни - активної ментальної війни з конкуруючої спільнотою. Вони отримали цю війну по естафеті від Візантії. Вона триває вже більше двох тисяч років, а почалася ще в епоху греко-римських війн. Українці теж брали участь у цій війні на грецькому боціі, і наш європейський вибір - це перебігання в протилежний табір. Тим самим ми підлили масла у вогонь цієї війни. Наша ж задача - не брати участь у цій війні на боці потенційного переможця, а припинити її, або принаймні самим вийти з цієї війни. Це означає, що нашим політикам слід уникати суджень і оцінок чужої сутності: чи то російської, чи то Західної, то чи мусульманської і взагалі, будь-чиєї. Ну, принаймні, хоча б не лаяти. Та навіть і похвала, така, як ото ми співаємо дифірамби європейським цінностям, миттю викликають ревну реакцію їх конкурента. Тут потрібне те, що можна назвати емоційним інтелектом. Подобається хтось нам, не подобається - поки у нас немає явного конфлікту, ми не повинні ставити під сумнів його право жити так, як у нього це виходить. Вступ до Євросоюзу, і взагалі до будь-яких союзів, має бути для нас технічним рішенням, а не питанням цивілізаційного вибору. Ми самі цивілізація. На чужий успіх ми не повинні плюватися жовчю, як це робить зараз Росія, але і не підлещуватися, як зараз це робимо ми. Здорова реакція на їхній успіх - повага і захоплення, але водночас і бажання зробити краще, як боксер, що захоплюється Тайсоном, мріє боксувати краще за Тайсона, а музикант - грати краще за Гілмора. У всякому разі, за іншої постановки питання ми, врешті-решт, розчинимося у більш успішних сусідах. Якщо зовнішній донор порядку (хай то навіть буде Європа) і дасть нам те, чого нам бракує - порядок і економічне процвітання, він натомість обов'язково намагатиметься забрати душу нації, обов'язково насаджуватиме свою ментальність. І не буде в тому його провини, тому, що й ми робили б так само.
Ми маємо бути вдячними Заходу за те, що він допомагає нам захищати нашу країну, але є те, що нам важко, а головне, не слід від них переймати.
Їх концепція вторинності традиційного укладу життя перед демократичним правом геть не спрацьовує. Потоки емігрантів руйнують традиційні суспільства країн Заходу.
Нам не слід брати участь в їх прагненні до повселюдного насадження демократії - не всі нації готові або здатні жити в демократичному суспільстві.
Нам не слід переймати від Заходу їхнє ставлення до сексуальних меншин. Зараз, коли доведено, що це є вродженою особливістю, людство не повинно гнобити таких людей, як це було раніше. Але Захід тут пішов далі ніж терпиме ставлення. Він створив культуру сексменшин, підняв це явище на рівень естетики. Обумовлюється це нібито демократією, але насправді це загроза для демократії. Необхідна для демократії умова – не пов'язаність людей особливими зв'язками. Чи можна бути впевненим, що, пробившись у владу, люди з сексменшин не створять там відповідні угруповання, пов’язані особливими, прихованими від інших зв’язками? Скоріше навпаки. Крім того, такі явища не існують в рафінованому вигляді. Їх часто супроводжує педофілія, яка вже точно не прийнятна, а в той же час неможливо провести чітку межу, що відокремлює одне від іншого. Слід також брати до уваги, що огида до сексменшин є також вродженою рисою, і її неможна скорегувати вихованням чи моральними умовляннями. Демонстративна поведінка сексменшин, така, як їхні паради, дратує цих людей і, в решті решт, у демократичному суспільстві вони також мають право на повагу до їхніх почуттів.
Нам не підходить і європейська зарегульованість правом усіх сторін життя. За допомогою права вирішуються питання, які суспільство не може розв’язати за допомогою моральних обмежень. На побутовому рівні ми все ж відкрите суспільство. Нам не потрібні такі закони, як європейський про заперечення Голокосту або наш про заперечення Голодомору. Тим більше нам не потрібні російські закони, за якими люди потрапляють до в'язниці за танок у церкві або перепосилання картинок "Вконтакте". Наше суспільство є досить зрілим, щоб йому довіряти: навіть в екстремальних умовах ми не скотилися до фашистського конгломерату, як це сталося в Росії. І хоча це заважає нам у війні, але це, врешті-решт, те, за що гинуть наші бійці, бо це і є воля. Ми махновці. Наш принцип сподіватись на совість - "напився - будь людиною" - для нас важливий. Це те, що робить український соціум комфортнішим для звичайного життя, і відсутність чого призводить до невмотивованих масових вбивств у США. Анархія, як суспільний лад, звичайно утопія, але це той ідеал, до якого прагне вільне суспільство. Чим ближче суспільство наближається до цього ідеалу, тим воно вільніше.
Нам слід розуміти, що будь-яка, навіть ледь помітна закономірність у підборі людей до органів влади, чи то засилля донецьких, чи полтавських, або львівських, колишніх товаришів по службі в міліції, армії, людей однієї національності, що не є більшістю в даному регіоні, і т.п. вбиває демократію. Це необхідно придушувати в самому зародку.
Нам нарешті вже слід розпрощатися з баченням наших проблем як частини СРСР що в’їлась в нас, і якої ми ніяк не можемо позбутися. Насправді все навпаки. Це у СРСР були проблеми з тим, що нам і зараз продовжує заважати жити. Соціалізм, як проект, був беззахисний і впав перед загальнолюдськими вадами суспільства, а ми їх помилково приймаємо за пороки соціалізму, називаючи це совком.
Наведене вище носить стратегічний характер, але воно не може дати швидкий результат. Швидкодіючий ліки демократичного суспільства - правильне голосування.
Нам необхідно поміняти критерії оцінки тих, кого ми обираємо. А для цього потрібно розуміти, як працює демократична машина влади. Головна цінність демократичного лідера - бути якісним об'єктом довіри. Брак інших якостей, таких як, наприклад, некомпетентність в юридичних і господарських питаннях, може бути компенсований: у великому суспільстві знайдуться тисячі грамотних юристів і економістів. Якщо ж ми виберемо користолюбця з хорошими юридичними знаннями, то від цього буде мало користі. І навіть навпаки. Юридично підкований пройдисвіт вкрасти може набагато більше. Цей критерій - секрет успіху Західних демократій. Не дарма вони так прискіпливо стежать за моральною охайністю своїх лідерів: у верхівці суспільства має бути стерильно чисте місце, навколо якого збирається машина влади. Найбільш успішним президентом американці визнають Рейгана, хоча він був всього лише актором. Рейган не давав приводу сумніватися у своєму патріотизмі і моральній чистоплотності, і це збирало патріотів-професіоналів навколо нього, оскільки вершина задає правила гри для всієї піраміди влади. На якість лідера впливає, перш за все, вроджений тип соціальної поведінки, а не тільки його інтелект і освіченість. Американці не соромляться вибирати на державні посади спортсменів і артистів. Це виправдовується тим, що такі особистості природою створені для того, щоб виглядати героями в газах суспільства. Між грошима і славою вони завжди виберуть славу. Ми теж маємо перший досвід такого вибору. Це мер Києва Віталій Кличко. І його результати, до речі, поки не виглядають так вже погано на тлі попередників. Але поки що наш улюблений типаж на виборах - голова колгоспу. Це такий вгодований хитрий жук, що вітає всіх з усіма святами, вимовляє патетично-демагогічні промови і проявляє турботу про народ у вигляді нової тролейбусної зупинки або автобусного маршруту. При цьому ми ввічливо не цікавимось, звідки у цього вихідця з народу кортеж з Ландкрузерів з охороною, і чому комунальні об'єкти ми маємо пов’язувати з його ім'ям. Та особливо нам подобається, коли наш кандидат робить щось для народу за "свої" гроші. Мало кого насторожує, чого це він такий добрий. Необхідно зав'язувати з цією практикою. Нам слід перейти на жорсткий відбір за ознакою репутації. Кажуть про когось погано - нафіг з пляжу. І тут ні до чого презумпція невинності, тому що ми нікого НЕ караємо. Тут має працювати презумпція негідності. Ми вибираємо, і маємо право вибрати найкраще. Такий підхід здається на перший погляд наївним - адже так можна обмовити і викинути з гри будь кого. Але це тільки на перший погляд. Якщо суспільство ставить моральну планку високо, то наклепник сам ризикує бути миттєво викинутий на смітник політики за нечесну гру. Ми порушили це просте правило і доля дала нам кривавий і повчальний урок. Але ми так його і НЕ засвоїли. Януковича ні в якому разі не можна було вибирати на тій простій підставі, що він колишній кримінальник. Це табу. Ми ж досі розмірковуємо: "Янукович не зробив те, Янукович зробив це". Дурниця всі ці розпатякування. Або ми благородний народ, для якого президент-зек - незмивна пляма на репутації, або ми лохи, яких розводять правильні пацани.
І наприкінці небезпечний, але швидкий сценарій, який є в нашому розпорядженні. Це сценарій сильного лідера. Нам потрібен лідер і команда навколо нього, одержимі ідеєю встановлення демократичної законності. Адже цілком можливо, що наше суспільство вже готове перейти в іншу якість, і треба лише на якийсь час штучно втримати новий стан речей, щоб ментальне середовище завершило своє доналаштування під новий стан суспільства, коли цей стан буде стійким вже сам по собі. Для виконання цього завдання саме й підходить сильний лідер і згуртована навколо нього команда. Ми знаємо, що згуртоване угруповання може захопити контроль над країною і, нехай на короткий за історичними мірками період, здатне перевести країну в абсолютно не характерний для неї стан. Тим більше такому угрупованню по зубах відсторонити олігархів від влади і викинути артіль хабарників з правоохоронної і судової системи. Лідер, здатний впоратися з олігархами і з корупцією, повинен мати мотивацію більшу, ніж гроші. Такі люди існують, хоча багато хто в це й не вірить. Ними може рухати жага влади, гіпертрофована любов до Батьківщини, почуття помсти, загострене почуття справедливості і т.п. Але проблема в тому, що з таких людей нас влаштує лише особистість з майже непоєднуваним набором якостей. З одного боку вона має прагнути до влади, а з іншого боку повинна віддати владу, коли це буде потрібно. З одного боку вона повинна бути жорсткою, тому що справу їй доведеться мати з жорстким і підлим противником, а з іншого боку вона повинна створити і поставити на крило демократичний механізм. З одного боку вона повинна любити батьківщину, а з іншого боку - не сповзти до шовінізму і не налаштувати проти своєї країни решту Світу. Тому країни, які очікували від сильних лідерів одне, часто отримували зовсім інше. Німеччина, наприклад, так отримала Гітлера. Лі Куан Ю і Піночет - можна сказати вдалі екземпляри в цьому списку. Практичне розставання з демократією на якийсь час можна було б пережити, але чи повернуть її нам потім, як це зробив Піночет? Поки що ні Путін, ні Лукашенко не змогли повторити його подвиг. Стабілізувати ситуацію вони змогли, а ось запустити зрілу демократію в країні поки що не змогли. І не схоже, що вони до цього прагнуть. До того ж Путін ще й зміг якимось дивом налаштувати проти своєї країни майже увесь Світ. Зрозуміти наперед справжні наміри кандидата в "раби на галерах" і передбачати результати його діяльності вельми важко. Наміри ховаються за демагогією, а зрозуміти чого він хоче на підставі його ідеології - теж невдячна справа. Ідеології, як показала практика, така каламутна штука, що розуміти і трактувати їх можна абсолютно по-різному. Захист національних інтересів, наприклад, можна трактувати, як тактику бити першим, а під гаслом боротьби з фашизмом спекти фашистський конгломерат.
Серед теперішніх наших політиків, що претендують на головні ролі, поки проглядається лише один, для кого є мотивація більша, ніж гроші. Це наш Піночет-light Юлія Тимошенко. Вона не відповідає критерію репутаційної чистоти, який ми висунули вище, але поки вона єдина, хто пройшов настільки серйозні спроби дискредитації. І хоча серед людей все ж лишилася думка, що "Тимошенко накрала", та найвищі перевірки, і навіть найняті американські аудитори не змогли нічого довести. За Тимошенко говорять цілий ряд епізодів, де вона діяла, і навіть вступала в конфлікти, явно в національних інтересах. Це суперуспішне на тлі попередників керівництво енергетикою, відсторонення приватних компаній-посередників зі схем імпорту газу, спроба обмежити надбавки на ціни до імпортних ліків (провалена аптечним лобі в парламенті за сприяння Ющенка), видача частини радянських вкладів і ряд інших епізодів. А крім того, зараз вона здається єдина, кому під силу зломити олігархів і викинути їх з влади. Є у неї і привід ґрунтовно розібратися із судовою та правоохоронною системами.
Звичайно, є і аргументи проти Тимошенко. Підозрілим здається, що вона погодилася на високу базову ціну формули ціноутворення в газовому контракті 2009-го року. Є побоювання, що вона зірветься і почне мститися своїм кривдникам, і це стане самоціллю на шкоду державним інтересам. Та й взагалі, може банально повторити один з диктаторських сценаріїв, про які говорилося вище. Але здається наша Юля не така. Думаю, нам варто ризикнути.
Cучасний соціум, як самовпорядковувану динамічну систему, можна умовно розкласти на дві підсистеми: зовнішню (охоплюючю) і внутрішню (вкладену). Внутрішня самокерована підсистема – це ідеальний ринок. Його властивості можна вважати об'єктивними, не залежними від волі людини. Зовнішня підсистема – це політичне і інтелектуальне життя країни. Зовнішня підсистема здатна впливати на результати діяльності ідеального ринку через зовнішні по відношенню до ринку (неринкові) впливи, але, намагаючись досягти своєї мети, має зважати на його об'єктивну реакцію на ці впливи, тобто зважати на об'єктивні властивості ринку. Така двоконтурна модель дозволяє провести умовну межу між об'єктивними властивостями ринку і впливом суб'єктивних чинників на економіку.
Також було доведено, щоідеальний ринок сам по собі не забезпечує неухильне підвищення життєвого рівня усього суспільства. Він забезпечує лише злагоджену (когерентну) взаємодію усіх учасників виробництва. Проте мета виробництва в цілому визначається власниками підприємств. Їх кінцева мета - створити матеріальні блага для себе, тобто зробити, наприклад, собі Роллс-ройс, а не Фольксваген працівникам. Блага, які створюються для працівників, є лише проміжним (допоміжним) результатом задля досягнення власниками своєї кінцевої мети. Власним (невимушеним) рухом ідеального ринку буде його рух у бікмінімізації проміжних результатів, тобто у бік мінімізації долі працівників. Ідеальний ринок поступово (асимптотично) опускається до такої структури вироблених благ, яка відповідає гранично терпимій для цього суспільства соціальній напрузі. Цей процес викладений в " Капіталі" Маркса.
Не повну адекватність теорії Маркса можна пояснити тим, що він, по суті, розглядав лише внутрішню підсистему капіталістичного суспільства. Зовнішні чинники, що здатні відірвати ринкове виробництво від залипання його в зоні максимальної соціальної напруги, це науково-технічний прогрес і примусове, тобто не ринкове збільшення долі благ для працівників. Крім того, сама лише ринкова економіка не єдина складова суспільного виробництва матеріальних благ. Для виробництва вона використовує ресурси спільного використання, які належать усьому суспільству. Це зокрема природні ресурси і наукові досягнення, за які вона має віддати суспільству його долю. Але, щоб користатися цими засобами впливу на ринок, суспільству необхідно виконувати певну роботу сумління. Від того, наскільки воно зможе триматися у межах соціального громадського договору, від того, чи втримаються його члени від гонитви за найближчою для себе вигодою на шкоду суспільному результату, залежить результативність ринкової економіки для усього суспільства.
Зважаючи на наведене, оптимальна модель суспільного виробництва виглядатиме так.
Постійні складові виробництва, або ті, що змінюються повільно, але які водночас потребують для свого створення значної долі громадських зусиль, мають бути виокремлені з під ринкового саморегулювання. Їх створення має бути плановим на користь усього суспільства. Це, наприклад, дороги, мости, енергетичні мережі, електростанції, каналізації, водопроводи, тобто все те, на що не впливає швидкозмінна ринкова кон'юнктура, а доцільність його створення можна спрогнозувати з великою ймовірністю. З точки зору ринку, такі складові суспільного виробництва можна розглядати як ресурси суспільного використання, разом з надрами та іншими природними ресурсами. (Мимоволі виникає питання: а чому не можна усю промисловість виокремити з під ринкового саморегулювання? Чому не можна повністю перейти на планову (соціалістичну) економіку? Як ми відмічали, командні методи координування виробництва не в змозі утримати в полі зору надскладну систему виробництва. Соціалізм був актуальний, поки створювалися базові потреби суспільства - Магнітка, Дніпрогес, гумові калоші. Коли вони були задоволені, і суспільству знадобилися жуйка, грілка для вуха і мереживна жіноча білизна, соціалістична економіка впала під тиском цеховиків, що розбестили хабарями партійну і державну номенклатуру).
Другою умовою досягнення високої громадської ефективності ринкової економіки має бути висока доля вартості труда у вартості вироблених товарів. З точки зору завдання цілей громадського виробництва такий підхід є переорієнтацією економіки на виробництво продукції для широких мас. А з точки зору ринку це дозволяє працівникам купувати те, що вони роблять, тобто створює привід для нарощування виробництва в їхніх інтересах. Науковий прогрес потрібен для створення нових цілей виробництва, що спонукатиме до створення нових виробництв і розпалюватиме конкуренцію за трудові ресурси. Це саме по собі здатне викликати зростання оплати праці, а отже, через збільшення попиту широких верств, зростання виробництва в інтересах всього суспільства. Тоді ринок почне робити " вдих", втягуючи в себе робочу силу. Запускатимуться процеси невимушеного (природного) зростання ринкової економіки. Ринок стане таким, яким ми його уявляли, коли шли від соціалізму.
Що з цього на сьогодні має Україна?
Ми маємо державний авіаційний завод і приватні мережі розподілу електроенергії, а має бути навпаки. Ми дотуємо споживання енергоносіїв, якими торгують приватні компанії. Цим, по суті, з держбюджету суспільство платить приватним компаніям за ресурси суспільного користування. А мало б бути навпаки. Наша система оподаткування така, що основним об'єктом оподаткування є заробітна плата працівників. На кожну зароблену гривну нараховується гривна податків, тим самим знижуючи і без того малу частку вартості праці у вартості готової продукції. Все б нічого, якби ці податки перенаправлялися незаможним та пенсіонерам і тим збільшували попит на звичайні товари і послуги, але вони, здебільшого, через бюджет трансформується у джипи, яхти, елітну нерухомість і тому подібне. Усе це означає, що економіка зорієнтована на виробництво благ для тонкого прошарку заможних, хоча повинно бути навпаки. Наша наука перетворилася на ясла для шарлатанів, що труться біля влади. Розтринькуються і без того мізерні ресурси, що виділяються суспільством на науку. В цілому можна сказати, що українське суспільство " залипло" в зоні, наближеної до максимальної соціальної напруги. Раніше ми образно називали такий стан безсовісною координацією.
Граничні (махрові) стани суспільств такого типу зараз можна спостерігати в деяких африканських державах. Це жорстка тиранія з примітивною економікою і вкрай нерівномірним розподілом благ на користь верхніх шарів суспільства. Якщо по горизонталі відкладати кількість людей, а по вертикалі їх доход, то діаграма добробуту такого суспільства виглядатиме як загострена піраміда. Потреба в ефективності підштовхує такі режими еволюціонувати. Еволюція моралі тече у бік більшої справедливості, а під її тиском економічний лад рухається у бік більш рівномірного розподілу благ. Природний хід такої еволюції - поступове вирівнювання розподілу доходів, починаючи з верхніх шарів ієрархії. Еволюція поступово розрівнює (спилює) вершину піраміди розподілу. Це означає, що певний кодекс рівності і поваги до правил складається спочатку тільки серед верхніх шарів еліти по відношенню одне до одного, і лише поступово він опускається до все більш низьких шарів ієрархії. Початкові фази цієї еволюції - не що інше, як феодалізм в тому або іншому його вигляді. Цю фазу розвитку соціуму ми зараз спостерігаємо на Україні.
Високоефективне справедливе суспільство - те, чого ми прагнемо, не може триматися без певного рівня свідомого самообмеження громадян у рамках прийнятого соціального договору, тобто у рамках прийнятих в суспільстві моралі і законів. В цьому випадку воно не розтрачує сили на підтримку ладу (консистентності), а майже цілком витрачає їх на творення. Це означає, що місту, наприклад, вистачає двох податкових інспекторів замість управління податкової інспекції, а з нею тих, хто перевіряє податкову інспекцію і тих, хто контролює перевіряльників. Це суспільство з високим рівнем довіри усередині себе, а отже - відкрите суспільство. У такому суспільстві громадяни довіряють одне одному, а отже – складають і втілюють в життя оптимістичні плани. Саме таке суспільство можна назвати щасливою нацією, тому що щастя нації не у багатстві, а в тому, щоб кожен не почував себе обдуреним.
Головне питання для нас зараз: чи готове українське суспільство до наступного еволюційного стрибка?
Ранее было показано, что современный социум, как самоорганизующуюся динамическую систему, можно представить в виде двух подсистем: внешней (охватывающей) и внутренней (вложенной). Внутренняя подсистема, это идеальный рынок. Его свойства можно считать объективными, не зависящими от воли человека. Внешняя подсистема – политическая и интеллектуальная жизнь страны. Внешняя подсистема способна влиять на результаты деятельности идеального рынка с помощью внешних по отношению к рынку (нерыночных) воздействий, но, преследуя свои цели, вынуждена считаться с объективной реакцией рынка на эти воздействия, т.е. считаться с объективными свойствами рынка. Такая двухконтурная модель позволяет провести условную границу между объективными свойствами рынка и влиянием субъективным факторов на экономику.
Также было показано, что идеальный рынок сам по себе вовсе не обеспечивает неуклонное повышение жизненного уровня всего общества. Он обеспечивает лишь согласованное (когерентное) взаимодействие всех участников производства. Однако цели производства в целом определяются собственниками предприятий. Их совокупная цель – произвести материальные блага для себя, т.е. сделать, например, себе РоллсРойс, а не Фольксваген работников. Блага, которые производятся для работников, являются лишь промежуточным (вспомогательным) результатом для достижения собственниками своих конечных целей. Собственным (невынужденным) движением идеального рынка будет его движение в сторону минимизации промежуточных результатов, т.е. в сторону минимизации доли для работников. Идеальный рынок постепенно (асимптотически) опускается к такой структуре производимых благ, которая соответствует предельно терпимому для данного общества социальному напряжению. Этот процесс изложен в «Капитале» Маркса.
Не полная адекватность марксовой теории объясняется тем, что он, по сути, рассматривал лишь внутреннюю подсистему капиталистического общества. Внешними воздействиями, способными оторвать рыночное производство от залипания его в зоне максимального социального напряжения являются научно-технический прогресс и принудительное, не рыночное увеличение доли, достающейся работникам. Кроме того, собственно рыночная экономика не является единственным компонентом производства материальных благ. Для производства она использует ресурсы коллективного пользования, принадлежащие всему обществу, такие как природные ресурсы и научные достижения, за которые она должна отдать обществу его долю. Однако для того, чтобы воспользоваться этим средствами воздействия на рынок, общество должно выполнять определённую работу совести. От того, насколько оно сможет держаться в рамках социального общественного договора, от того, устоят ли его члены от погони за ближайшей для себя выгодой в ущерб общественному результату, зависит результативность общественного производства для всего общества.
С учётом этого, оптимальная модель общественного производства может выглядеть так.
Постоянные или медленно меняющиеся составляющие производства, которые вместе с тем требуют для своего создания значительной доли общественных усилий, должны быть вычленены из рыночного саморегулирования. Другими словами, их создание должно быть плановым в интересах всего общества. Сюда относятся, например, дороги, мосты, энергетические сети, электростанции, канализации, водопроводы, то есть все то, что не подвержено быстроменяющейся рыночной конъюнктуре, а целесообразность его создания можно спрогнозировать с большой вероятностью. С точки зрения рынка их можно рассматривать как ресурсы коллективного пользования, наряду с недрами и другими природными ресурсами. (Попутно здесь возникает вопрос: а почему нельзя всю промышленность вычленить из рыночного саморегулирования? Почему нельзя полностью перейти на плановую (социалистическую) экономику? Как мы отмечали, командные методы координирования производства не в состоянии удержать в поле зрения изощрённую систему производства. Социализм был актуален, пока создавались базовые потребности общества – Магнитка, Днепрогэс, резиновые калоши. Когда они были удовлетворены, и обществу потребовались жвачка, грелка для уха и кружевное женское бельё, социалистическая экономика пала под натиском цеховиков, развративших взятками партийную и государственную номенклатуру).
Вторым условием достижения высокой общественной эффективности рыночной экономики должна быть высокая доля стоимости трудя в стоимости производимых товаров. С точки зрения задания целей общественного производства такой подход является переориентацией экономики на производство продукции для широких масс. А с точки зрения рынка это позволяет работникам покупать то, что они производят, а значит, создаёт повод для наращивания производства в их интересах.
Научный прогресс необходим для создания новых целей производства, а значит создания новых предприятий и, соответственно, конкуренции за трудовые ресурсы. Это само по себе способно запустить рост оплаты труда, а, следовательно – рост производства в интересах общества. Рынок начинает делать ”вдох” – втягивает в себя рабочую силу. Запускаются процессы невынужденного (естественного) роста рыночной экономики. Рынок стает таким, каким мы его представляли, когда покидали социализм.
Что из этого Украина имеет на сегодня?
Мы имеем государственный авиационный завод и частные сети распределения электроэнергии, хотя должно быть наоборот. Мы дотируем потребление энергоносителей, которые продают частные компании, т.е. по сути, общество из госбюджета платит частным компаниям за ресурсы коллективного пользования, хотя должно быть наоборот. Наша система налогообложения такова, что основным объектом налогообложения является заработная плата работников. На каждую заработанную гривну начисляется гривна налогов, тем самым снижая и без того малую долю стоимости труда в стоимости готовой продукции. Полбеды, если бы эти налоги перенаправлялись малоимущим и пенсионерам и рождали спрос на обычные товары и услуги, но они, по большей части, через бюджет трансформируется в джипы, яхты, элитную недвижимость и т.п. Всё это означает, что экономика сориентирована на производство благ для имущих, хотя должно быть наоборот. Наша наука превратилась в кормушку для шарлатанов, трущихся вокруг власти. На ноль умножаются и без того скудные ресурсы, выделяемые обществом на науку. В целом можно сказать, что украинское общество “залипло” в зоне, близкой к максимальному социальному напряжению. Раньше мы образно называли такое состояние бессовестной координацией.
Предельные (махровые) состояния обществ такого типа сейчас мы можем наблюдать в некоторых африканских государствах. Это жёсткая тирания с примитивной экономикой и крайне неравномерным распределением благ в пользу верхних слоёв. Если по горизонтали откладывать количество людей, а по вертикали их доход, то диаграмма благосостояния такого общества будет выглядеть как остроконечная пирамида. Потребность в эффективности подталкивает такие режимы эволюционировать. Эволюция морали протекает в сторону большей справедливости, а под её давлением экономическое устройство движется в сторону более равномерного распределения благ. Естественный ход такой эволюции - выравнивание распределения, начиная с верхних слоёв иерархии. Эволюция постепенно разравнивает (спиливает) вершину пирамиды распределения. Это означает, что определённый кодекс равенства и уважения к правилам складывается вначале только среди верхних слоёв элиты по отношению друг к другу, и лишь постепенно он опускается на всё более нижние слои иерархии. Начальные фазы этой эволюции – не что иное, как феодализм в том или ином его виде. Эту фазу развития социума мы сейчас наблюдаем на Украине.
Высокоэффективное справедливое общество - то, чего мы хотим добиться, не может держаться без сознательного самоограничения граждан в рамках принятого социального договора, т.е в рамках принятых в обществе морали и законов. В этом случае оно не растрачивает силы на поддержание своей консистентности, а почти целиком расходует их на созидание. Это значит, что городу, например, хватает двух налоговых инспекторов вместо управления налоговой инспекции, а также тех, кто проверяет налоговую инспекцию и тех, кто контролирует проверяющих. Это общество с высоким уровнем доверия внутри себя - открытое общество. Именно такое общество можно назвать счастливой нацией, потому что счастье нации не в богатстве, а в том, чтобы каждый не чувствовал себя обманутым.
Главный вопрос для нас сейчас: готово ли украинское общество к следующему эволюционному скачку?
